шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Просимо, друзі, не минати, до нашої «світлиці» повертати

Просимо, друзі, не минати,
до нашої «світлиці» повертати
(свято презентації світлиці)

Мета:
відродження , збереження  та примноження  традицій  нашого краю; формувати почуття власної  гідності, гордості за свій народ, свою націю, зацікавлювати вивченням його історії, розвивати прагнення до самовдосконалення, самовиховання, самоствердження;
виховувати шанобливе ставлення до свого роду, любов до України, рідної землі, до членів своєї родини;
збагатити знання учнів про ткацтво, килимарство, пробудити в учнів розуміння того, що ткацтво та килимарство є результатом  творчості народу; розвивати інтерес до цього виду господарської діяльності людини;
виховувати повагу до праці інших людей.

Господар
 Ласкаво просим,  гості, у світлицю,
 Де пісня й казка, звичаї живуть,
 Де пахне васильочок і пшениця
 Де рушники узорами цвітуть.
 Де юними хлюпочуть голосами
 Пісні і коломийки голосні,
 Де колискові від бабусі й мами,
 Принишкли у колисочці на дні.   
Господиня  Село – колиска держави. Село – це криниця, глибока й повноводна, з якої наш народ черпає щедрість житейську, культуру та звичаї народні, духовність і криниця ця невичерпна.
   Село сьогодні змінилося. У добротних будинках по-сучасному вмебльовані кімнати. Та в багатьох сім’ях усе ж збереглися давні хороші традиції прикрашати кімнату вишитими рушниками, домотканими доріжками, народними виробами.

Перший екскурсовод
Зверніть увагу, як чисто і затишно в цій невеличкій «світлиці». Нелегко було підтримувати такий порядок, коли стільки роботи чекало на селянина. Однак кожної суботи господиня підбілювала піч, вивішувала свіженькі рушники на заміну тим, що висіли. Рушники вішали не лише для краси, їх  називали оберегами від всяких лихих сил. Навіть над дверима вішали, щоб зло не заходило в хату. А для добрих людей підносили на рушникові хліб-сіль.
 В  «світлиці» ви бачите стіл, за яким приймали гостей.
Його подарувала нам місцева жителька Приходько Мотя Макарівна.
 В кутку «мисник» (судник) (із будинку Кліщ Сергія Васильовича),  в ньому полив’яний посуд: миски, глечики, ваза, дерев’яні ложки.
 У цьому кутку стоїть скриня ( її зберегла Яременко Лідія Борисівна), в якій зберігався святковий одяг: вишиті сорочки, плахти, спідниці, хустки, керсетки, намисто, віночки для дівчат, стрічки.

Другий  екскурсовод
  Перед вами різноманітні речі. Дивлячись на них, ми милуємося майстерністю людей, які створили їх на добро.
 Ось прядка, що нитку пряла. Цими гребінками розчісували пряжу і з неї сукали нитку. Гребінка встановлена в днище. ( із будинку Лаврінця  Володимира Петровича).
 А це – мірка, якою міряли зерно. У цій діжі ( зберегла і передала Парасюк Валентина Григорівна) вимішували хліб. А стільки страв смачних переварила піч у цих горнятках!  Оці глечики використовувалися для того, щоб спарити молоко. Насипали з горщика каші, поливали молоком і бралися за  дерев’яну ложку…
   Це дерев’яна лопата, якою «саджали» хліб в піч. А це «Ожог», (рогач),  яким теж користувалися.
Та й сир у пирогах і варениках набагато смачніший, коли його з цукром розтерти. Тут теж без макітри з макогоном не обійтися.
 Це колиска, в якій лежало немовля. Колиску зберегла  (Дигал Ганна  Олександрівна),  вона і передала її до нашої  «світлиці». А це  «корито»,(ночви), в якому купали немовлят. Зберіг і передав нам - дідусь нашого працівника (Лаврінець Володимира Петровича).
 
Третій  екскурсовод:
Особливо самобутнім та мальовничим був жіночий український костюм. Він складався з подовженої сорочки-вишиванки, підперезаної строкатим поясом-крайкою, запаски або плахти – поясного одягу із двох частково зшитих шматків картатої вовняної тканини. Це вбрання доповнювалося керсеткою, тобто безрукавкою з тонкої вовняної матерії, оксамиту або шовку, й фартухом, прикрашеним знизу вишивкою.
Особливим елементом жіночого одягу був головний убір. Він свідчив про сімейний стан жінки: незаміжні дівчата носили вінок, оздоблений різними прикрасами – стрічками, квітами, а заміжні жінки – високий очіпок.  В святкові дні – в неділю до церкви, на ярмарок дівочу шию оздоблювало намисто, волосся мали розпущене.
 В буденний день , молодиці носили хустку, дівчата не розпускали волосся, а заплітали в коси й обкручували їх навколо голови, а за них затикали квіти або клали на голову віночок.
 В нас іще є жіночі «юпки», весняні і зимові, які жінки носили замість кожухів.
   Основними елементами чоловічого вбрання були  штани, безрукавка, свита, кожух, жупан, кирея, пояс.
Сорочка шилася із згорнутого навпіл полотна. Святкова чоловіча сорочка по поликах, коміру, пазушці та чохлах рукавів оздоблювалася вишивкою.            Заправлялися сорочки у полотняні штани, які до кінця ХІХ ст. були досить широкими.
 Волосся на голові підрізали «під макітру». Бороди  відпускали тільки літні чоловіки. Стрижка «під макітру»  витіснила в ХІХ ст. інші її види, зокрема бриття голови із залишенням оселедця, поширене у ХУ – ХУІІІ ст. На голову влітку вдягали солом’яні брилі, взимку – хутряні шапки. На ноги бідне селянство одягало – постоли, або ходили босоніж.
  
Четвертий  екскурсовод:
Зверніть увагу,  на стінах вишиті  «портрети», (картини) цим вишивкам по 50-60 років. Крім рушників, велику роль в оздобленні української світлиці відігравали скатертини з полотна, вишиті або проткані різними узорами, якими було накрито стіл і на яких лежав буханець хліба із сіллю на нім, також оздоблені узорами ковдри, котрими був накритий піл, а також різні візерункові ряднини, якими застеляли лавки і нарешті килими або ковдри.
Вишитий килим є і в нашій світлиці. Його вишила жителька нашого селища Ременюк Віра Дмитрівна. Вона і розповість, як вишивала цей килим , скільки ночей недоспала.
П'ятий екскурсовод:
 Наші предки любили прикрашати своє житло: розписували вибілені стіни й печі, різьбили ложки, віконниці, малювали ікони і картини, плели мереживо, вишивали рушники, сорочки, наволочки, клали візерунки на глиняний полив’яний посуд. А жінки все своє життя супроводжували квітами – живими, засушеними, намальованими, вишитими. Славну традицію української вишивки продовжують і наші сучасниці, беручи від попередніх поколінь візерунки, колорит та й терпіння.
- А рушники все гарні, біло-біло убілені, повишивані орлами та червоним хмелем.
Рушники ви мої повишивані! Чи я вас не вбілила, що обдарила вами свою долю й недолю, своє щастя й безталання! Я вас пряла, ночей не досипала,  білила вас у зеленому лузі під червоною калиною; вимокала вас як соловейко почав щебетати. Давала я вас милому, а знать, моя недоля тоді між старостами в хаті стояла!
Рушнички ви мої, шовком переткані! З вами я ждала свого милого, чорнобривого: розстеляла вас при повному місяці, щоб мій милий був гарний, як місяць на небі, щоб життя моє було ясне, як зорі ясні.
Тільки мені й радості, що гляну на вас та згадаю своє дівоцтво, своє женихання, своє залицяння.
Ось погляньте, є й не вишиті, навіть не від білені, з цупких ниток. Такі рушники робили для рук, обличчя, тіла вони називаються «утирачі». Гостеві завжди окремий утирач подавали, воду на руки зливали, показуючи свою повагу до нього.
Не відбілювали і «стирачі» - рушники для витирання столу, лавок, посуду. Зі стирачем ходили корову доїти, ним накривали хліб чи діжу з тістом. Такі рушники могли прикрасити не вишитим візерунком або витканими кольоровими смужками, мережками.
А радістю кожної родини були «божники», або «покутники» - рушники для образів. Для них брали найкраще тонке полотно, гарно вибілене. Гарними були й «кілкові рушники» для прикраси картин, дзеркал, рамок з фотографіями. Кожен хто заходив до хати, одразу міг оцінити роботу жінок і дівчат, дивлячись на ці рушники.
Особливо любовно вишивали дівчата довгими зимовими вечорами «сватальні» або «плечові» рушники, які сватам треба потім подавати.
Так багато було обрядових рушників, на всі випадки довгого людського життя. І завжди їх урочисто використовували – людям хотілося свята.
Хату будують – сволок на рушнику підіймають. а потім майстрам з вдячністю дарують.
Дитина народилася – в гості з рушником, а їм теж хліб-сіль на рушникові.
А до армії іти хлопцеві – бабуся про рушник заздалегідь потурбується.
Раніше в поле – на оранку чи жнива – теж без рушників не виходили.
Так,  рушник, виявляється, як ніщо інше, йшов з людиною все життя – від колиски до могили. Тому-то з такою любов’ю їх і вишивали.
Шостий  екскурсовод:
Багато хатніх деталей за своєю суттю були оберегами. Ось, наприклад, піч як головний елемент житла водночас сприймався й як оберіг. Піч – це святе родинне вогнище. А вогонь у печі часто називали символом міцних родинних стосунків, любові, тепла та щирості. Цей вогонь вважався священним. Люди поклонялися йому, звеличували його.
Те, що піч була родинним оберегом  доводять поширені  по всій Україні обряди.
Наприклад,  під час сватання дівчина колупала піч, благаючи в неї захисту і сил; після похорону кожен член родини мав потриматися за піч, щоб не боятися небіжчика. Піч була оберегом від різної нечисті. Скіпочка, жаринка, попіл з печі – все це були дієві ліки для тяжкохворих.
Роль хатніх оберегів виконували й ікони, або образи, як частіше казали в народі. Ікони стали невід’ємною частиною хатнього інтер’єру. Вони посіли в оселі почесне місце – на покуті. До них не тільки молилися, перед ними здійснювалися найважливіші обряди. За ікони ховали зілля, свячену воду, свічки. Як оберіг ікону обов’язково дарували новонародженій дитині.
У тільки-но збудовану хату вносили оберіг – ікону Миколи Угодника або Миколи Чудотворця. Їх встановлювали в кутку, і вони мали оберігати нову хату. Обов’язково приносили також ікони із зображенням Богородиці, Ісуса Христа.
Деякі ікони, вважалося, оберігають від конкретного лиха. Так, наприклад, ікона «Неопалима купина» була оберегом від пожежі, ікона «Юрій - змієборець» від злих сил. Ікони, як і інші обереги, наповнювали хату світлом і радістю.
Перший екскурсовод:
А тепер зверніть увагу на технічні засоби праці, які в давнину використовували наші пращури. Про це розкажуть експонати другої кімнати нашого етнографічного музею.    
В господарській діяльності наші пращури користувалися трьома видами тяглових знарядь обробітку ґрунту – плугом, ралом, сохою. У нас є «ярмо», в яке запрягали волів. Це «ярмо» із с.Гармащина, де в 80-х роках були іще воли. Здавна відомі два основних види знарядь для збирання врожаю: серп і коса.
Початок жнив(зажинки), як і завершення (обжинки). Вижатий або скошений хліб, як і скрізь по Україні, згрібали і в’язали в снопи. Снопи складалися у полукіпки (30 снопів), а іноді і в копи (60 снопів).  Головним знаряддям молотьби був ціп, що складався з держака й прив’язаного до нього ремінним шнурком – бича. За допомогою дерев’яної лопати або солом’яної коробки віяли зерно, кидаючи його проти вітру.
Другий екскурсовод:
Переробка зерна на борошно та крупи здійснювалася головним чином на вітряках або водяних млинах. Крупи в невеликій кількості товкли у ступах. Ступу передала до нашого музею Ременюк Віра Петрівна.
А це «бодня для сала» передав для музею Постол Григорій Павлович, «сидушка для немовляти» зроблена руками Парасюка Миколи Андрійовича, 1929 року народження.
Закінчувалися осінні роботи,  для селянина наступала пора хатніх робіт.
Довгими зимовими вечорами дівчати вишивали та пряли, а жінки ткали. Ткацький  верстат є і у нас, він складається із таких частин: двох коней, двох порогів (у другий поріг установлюються педалі – правий і лівий),  вал для  полотна,  вал для основи,  – ( на модуль навивали основу, ставили начиння, тоді ляду і присукували (прив’язували нитки), а тоді ставили шнури і починали ткати. Ткацький верстат зберегли, склали і подарувала нашому музею сім’я Зубків - Петро Михайлович та Олександра Іванівна. Цьому верстату більше 150 років.
Господиня
Ми починаємося від наших батьків, від землі. Кожен повинен знати своє походження, своїх батьків, дідів і пращурів. Зазвичай, до сьомого коліна. Перше коліно –я; друге – батько й мати; в третьому коліні маємо дві бабусі і два дідусі; в четвертому – чотири пращури і чотири пращурки; в п’ятому – вісім прапрадідів і вісім прапрабабусь;  в шостому – шістнадцять щурів (прапрапрадідусів) і шістнадцять щурок (прапрапрабабусь); і в сьомому коліні ми нараховуємо тридцять два пращури і тридцять дві пращурки.  Оце і є дерево твого роду. В його верхів’ї  розгалужується 32 - гілки материнських і 32 - гілки батьківських. Рівно стільки зубів має доросла людина.
На цій стіні намальовано дуб, він означає міцність роду.
Коріння – прадіди; стовбур – дідусі, бабусі; гілки – наші  тата й мами; листя – це ми, діти
Господар
Придивляйтесь уважно до всього, запам’ятовуйте побачене та почуте і розкажіть удома своїм рідним. Усі речі, що знаходяться тут, добрі люди  передали нам до нашої світлиці.
Щоб наша світлиця стала ще багатшою, поповнилася новими речами, ми закликаємо  всіх вас пошукати в себе старовинні речі і передати  їх до нашої світлиці.

Четверик Л.П, керівник гуртка КПНЗ "Центр дитячої та юнацької творчості"
 
«Шкільний  бібліотекар», серпень, 2016 р № 8, стор. 7-11.


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: