шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Михайло Руденко Вулиця мого дитинства

Переможцями поверталися на рідну вулицю наші батьки. Не вірилося,
що це саме вони зламали хребет найсильнішому і найзапекл ішому ворогу в світі – німецькому фашизму. У вилинялих на сонці старих пілотках та гімнастерках, з вибіленими шиями і загорілими від сонця й вітру, а ще – довгої дороги додому, обличчями, вони боязко ступали рідною вулицею до болю в очах вдивляючись у лиця зустрічних.
– А що як не впізнаю когось зі своїх? – борсалася в голові гостра думка.
Не в кожного на грудях виблискував довгий ряд орденів та медалей. А ті, що мали, ніби соромилися своїх нагород і тримали їх у речовому мішку до урочистіших моментів.
Їх, як і годиться, зустрічали сльозами. І сліз було не менш, ніж тоді, в далекому сорок першому, коли вулиця проводжала на фронт своїх рідних: батьків, чоловіків, братів та синів. Правда, смак тих сліз був уже інший: не безнадійно-гіркий, а радісно-солоний.
Увечері в прибулого влаштовувався справжній бал. Сходилася вся вулиця і зносили все, що в кого було. Навіть те, що тримали на чорний день. Та й скільки його тримати про той день? Адже найчорніші часи вже позаду!
І лилась джерельним струмком щира розмова, і слухали солдата всі, від малого до великого, затамувавши подих, і не було кінця тій дивовижній сповіді. А потім сипалися запитання. Спочатку від менших:
– Дядьку, а цей орден у вас за що? А цей? А медаль?..
Були там ордени за Геройство і Славу, за Хоробрість і Відвагу. Були медалі за Берлін і за Прагу, за Будапешт і Бєлград. І спливали у пам'яті вчорашніх воїнів неповторні подробиці недавніх подій, свідками і учасниками яких вони були.
– А мого там не зустрічав? – не витримувала котрась із жінок.
– А мого? А мого?..
То дарма, що похоронна лежить за образами вже кілька років чи місяців. Серцю не заборониш сподіватися.
– Ой, жіночки! Фронт – то ж не наша вулиця, де можна за день з
усіма переручкатися. Фронт – то ціла Європа.
– Авжеж, авжеж... – хитали головами молоді вдови.
– Треба ще зачекати трішки, – наставляли жінок бувалі воїни. – Там до американців стільки полонених потрапило!..
– Авжеж, авжеж... – погоджувалися вдови, ніби їм і справді пропонувався інший вихід, крім чекання.
Уже повернулися на вулицю всі, хто мав повернутися: Дмитро,Іван, Прокіп, Андрій, Антін, Роман. Повернулися й Іларіонові сини Іван та Микола. Але не повернулися і вже ніколи не повернуться ті, хто назавжди залишився далеко від дому і навіки спочив у холодній землі: Петро, Семен, Юрко, Іван, Митрофан, Кіндрат.
Поволі вулиця почала втрачати свою воєнну одностайність. То тут, то там з'явилися нові парканчики, а невдовзі й будинки почали оновлюватися. Не швидко спиналися вони на ноги, але спиналися, і віяло від тих дворів достатком і спокоєм. А ще, певно, щастям, яке заслужили вчорашні воїни і на яке вони чекали всі довгі роки війни. Але немало залишилося на вулиці й тих дворів, на подвір'ї яких ще довго гуляли вільні вітри, і низенькі хати споглядали на світ перекошеними підсліпуватими віконцями.
Після довгої перерви, десь у середині сімдесятих, я знову побував на моїй рідній вулиці, вулиці мого дитинства. Це вже була інша вулиця й інші будинки. Білоцегляні, вони виструнчились за високими шиферними парканами, один у один, мов близнюки, і вже не впізнаєш двору, в який колись не повернувся з фронту господар.
Тридцять літ – стільки стало для того, аби залікувати страшні рани, заподіяні війною. Та чи всі вони залікувалися? Певно, що ні. Вже небагато вдів залишилось на моїй колишній вулиці. Більшість із них давно перейшла в інший світ і, певно, зустрілася там зі своєю половиною. Але багато на вулиці ще живе дочок і синів, які так і не бачили рідного батька, а ще більше онуків, які теж ніколи не знали свого дідуся. Тож не гоїть час усіх ран, не гоїть...


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: