шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Петрівна «Жінка року — 2004»

Їх познайомило місто. Обоє приїхали в Чернігів навчатись, працювати, влаштовувати особисте життя. Оля — з Грабівки, Борис — з Лосинівки. Дівчина освоїла суто жіночу професію — швейну справу і почала свої перші кроки на фабриці. Хлопець вивчився зварювальному ремеслу і радів першим своїм успіхам і зарплатам.
Зрештою, Оля пішла на фабрику. Причина проста — шукала вищої зарплати. І знайшла. На тому заводі запчастин, де працював Борис Бобчинець. Наглядно вони знали один одного, адже гуртожитки їхні, дівочий і хлопчачий, були поряд. Та що ті потішні ранки, чи денна пора — у кожного свій клопіт, свій напрямок. Однак, він помітив її, і десь у глибині свого юначого серця вселив надію на знайомство. Хіба ж можна було упустити таку?..
На вечірці Оля була ще чарівнішою. І вечір той був неповторним, і пісня незабутньою і все якесь особливе. Він запросив її на танець. З того часу вони не розлучались. Через два роки одружились. Знали квартиру і, як всі молоді сім'ї, мріяли про власне житло і дітей.
Бог послав їм двох славних синочків — Сашка і Сергійка.
Усього рік між ними різниця. То й росли як близнюки, батькам на радість, дідам і бабам на втіху.
А ось з квартирою не вийшло у молодих. Не судилося залишитися в Чернігові. Померла свекруха, і свекор наполіг на тому, щоб переїжджали діти в Лосинівку. Дім гарний, садиба доглянута — для кого ж те все? Сам у прийми пішов.
Послухали діти батька, переїхали. Пішли в дитсадочок хлоп'ята, а молодих батьків на роботу будив тепер не заводський гудок і шум міського життя, а ранні голосисті півні, гелготливі гуси, голодні свині і невгамовна корова. Не попораєш вчасно усю ту «напасть» - хлів рознесуть. Та й сусіди зазиратимуть через паркан — найсуворіше сільське журі. Оцінять, не знатимеш і коли.
Ольгу і Бориса теж оцінили і визнали дбайливими, зразковими господарями. Інакше й бути не могло — обоє ж із села, діти землі і сонця.
Борис і в Лосинівці не змінив свою справу, працював зварником у Сільгосптехніці. Ольга також продовжила початий у місті трудовий шлях — підучившись у Ніжині, взялась за чоботарське ремесло, стала заготівельником взуття. Але платили мало за це, тому перейшла на пекарню. І знову шила. Тепер уже верхній одяг і усе, що замовляли клієнти. До Лосинівки Ольга Петрівна звикла. Це не просто собі село — це селище з розвинутою іфраструктурою, з простими і щирими людьми, газифіковане, з родючими грунтами. Діти миттю відчули простір і тепло затишного дідового будинку в центрі селища, непідробну люб'язність і приязнь сільських педагогів — від няні в дитсадочку до директора школи. До живого прекрасного потягнулась дитяча невинна чиста душа — знали, звідки хліб й молоко на столі, і скільки дійок у корови, де гусей шукати, і що курям давати. З такими помічниками, а тим більше з надійним твердим чоловічим плечем не страшно і в селі залишитись. Хоча, звичайно, було, шкодувала Петрівна. Коли почула, що усім заводським, хто жив у бараках, невдовзі дали квартири. Було каяття, та не було вороття. З села так швидко, як з міста не зірвешся, тут наче приростаєш до всього, що нажив ти і до тебе.
До 1992 року У Бобчинців все йшло ладно й рівно. А потім захворів Борим Миколайович. Через рік, у Різдвяні святки й помер.
У 38 років залишилась Петрівна вдовою. В чужому селі з двома синами-підлітками, яким тільки дай батька. Лише час зміг притупити той біль втрати, а нескінченна домашня й колгоспна робота спиняла непрохану пекучу сльозу. Так, тепер уже і колгоспна робота. Перейшла Ольга Петрівна на ферму — телят порати погодилась. І вдома не відбавилось ні землі, ні худоби — нічого не збула. Синів же треба ростити, в люди виводити. Ото й крутилась білкою в колесі, яке ні на мить не спиняло свою круговерть. Спочатку підмінною її поставили, а через рік Петрівна й собі набрала групу 20-денних телят. Тричі на день бігала до них, доки маленькими були. Випоювала, до грубих кормів привчала, підчищала. Легко сказати, бігала — ферма за два з половиною кілометри від домівки. Влітку велосипедом, а взимку пішки — не близький світ.
Час знайомства з моєю героїнею припав на десяту годину ранку. А це для Ольги Бобчинець час-пік. За ті півгодини, що довелось чекати, вона встигла допоратись на фермі, зараз у неї 74 телят, приїхати додому, перевдягтися — причепуритись і прибути в контору. Чесно кажучи, в очікуванні я уявно змалювала собі образ сільської жінки-трудівниці. Але він зовсі не співпав з реальним...
Переді мною стояла висока й струнка жінка зовсім не того віку і не тієї зовнішності, які характерні її ровесницям-колегам. Її біляве волосся м'яко огорнула білосніжна пухова косинка, уміло накладений макіяж підкреслював витонченість смаку й стилю. Доповнював ту гармонію однотонний одяг — простий, строгий і нарядний. Ну і звісно ж, яка жінка без каблучків. Цей останній штрих довершив жіночий образ. Тільки от, незнавши, ніхто не повірить, що ця тендітної краси жінка тягне важку ношу. Мов ніжна квітка у кущі терену, збереглась і не загубилась її краса душевна, її лагідний добрий погляд і слово мудре, не зле. А стільки тяжб пережила.
Доробити до пенсії, одружити синів, дочекатися внуків — ось звичайні, але такі заповітні мрії Петрівни. З її днем народження співпадає День народження молодої нашої держави, отож, 24 серпня — подвійне свято. Здоров'я і миру свім українцям бажає Ольга Бобчинець, торжества справедливості — для України.

Галина Куліч

«Ніжинський вісник» від 18 грудня 2004 року


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: