шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Воля до життя, або на межі виживання

Ми сиділи в його хаті за столиком. Один проти одного. Він - сивочолий, 99-річний дідусь і я, уважний слухач історії його життя.
Намагався не втручатись у сповідь. Мій співрозмовник сам час від часу зупинявся, щоб пригадати наступний епізод. В тих паузах наші погляди зустрічались, і я бачив, як на очах ветерана сріблились сльози. У мене самого бігали мурашки по тілу від почутого і закрадалося риторичне: «Це ж скільки всього треба було перенести цьому чоловікові, щоб перемогти  смерть і вижити».
Родом я з Лосинівки 1910-го року народження. Нас у батьків було десятеро дітей. Нині живі тільки я і менша- Маруся. Вона на Запоріжжі мешкає.
Діда свого Павла Даниловича і батьків пам'ятаю добре. Славними хліборобами  були. Мали коні, реманент, худобину...У 1905 році взяли кредит у банку і прикупили землі. Тоді гектари «душками» величали. Їх десь дев'ять- десять було і у нас.
До школи пішов у 1917-ому. Звалась вона земська, початкова. У нашому класі навчалось 36 учнів. Дисципліна  сувора панувала. За всяку провину і лінькуватість били. Учитись не дуже хотів. Був випадок, коли науку запустив. Прогулював. Батько дізнався, нагримав.  Аж тоді зібрався з думками. По закінченню чотирьох класів здав екзамени. На цьому, власне, моя освіта і скінчилась.
Допомагав діду і батьку, сам учився господарювати. А там - і одружився.
В колективізацію нашу сім'ю розкуркулили. Вигнали всіх з власної хати, а всі пожитки в колгосп забрали. Це якраз пізньою осінню було. Дощі, холод. Пощастило нам - рідня не відмовила. Прихисток дала.
А тут 30-ті на поріг. Весняні дощі. Лосинівські землі не щедрі на врожаї були, а тут ще й під водою виявились. Гинули майбутні врожаї. І так два роки підряд. Почався голод. Мій дід і батьки від постійних недоїдань померли. Опух від голоду і я. Чудом вижив. Мабуть, так судилось бути.
Господарював далі. Своїми руками звів хату. На цьому місці і нині живемо. Так у праці йшли дні.
Та ось нова тривога. До армії збирайся. Служив на Західній Україні, а в 40-ому опинився на фінській війні. Пам'ятаю - морози суворі припікали. Солдати обморожувались, та й полягло наших там чимало. Мені пощастило - вцілів.
       Повернувся додому. За господарство знову взявся. Та чи надовго?! Через рік - війна. Зібрали нас чоловік 160 і прямо на Курськ. Не встигли військову підготовку пройти як наказ оголошують - на оборону міста. Зайняли передові позиції. Почалися бої. Залпи, кров, земля дрижить від вибухів. Сили ворога переважували.Потрапили в оточення, і - полон.
       Німці помістили нас, полонених, в бараках. Охороняли з вівчарками. Нас сила-силенна, а умов для життя ніяких. Голодували. Навіть води не вистачало. Зате німці розважатись уміли. Нап'ються, бувало, і давай по наших бараках з автоматів строчити. Чоловік чотирьох- п'ятьох уб'ють, не менше поранять. Це вже за звичай. Бо хто ми для них були? Непотріб, скотина.
На розвантаження вагонів водили. Згадую одного німця. Добрим виявився. Пряниками під час відпочинку смакував. Глянув на мене якось співчутливо, у кишеню нишком і мені декілька вкинув. «Кушай, рус», - говорить.
Ще на ремонті доріг працювали. Закидали ями, рови, що від німецької техніки лишились. Тоді й план визрів - втекти. Придивлявся, зважував, примічав. Тут нагода підвернулась. Одержав денний пайок - 180 грамів хліба, вичекав момент і навтьоки. Зі мною на пару ще один солдат. Василем звали. Він родом із Жмеринки був. Хотіли в житньому полі пересидіти, побоялись. Німці з вівчарками, одразу знайдуть. Ми тоді в лозняки. Пощастило: переслідування не було. Так опинились на волі. Що далі робити? Куди податись?Вирішили - додому. Десять днів брели по окупованій ворогом території. По дорозі зуміли роздобути цивільний одяг. Пробрались до Лосинівки. Погодя з Василем розпрощалися. Він продовжив шлях до рідних місць. Я ж лишився вдома. З тих пір від нього жодної звістки.
         У 43-ому Радянська Армія визволила селище. Почався новий набір в діючу армію. Забрали й мене. З боями йшли по Україні. Були й проблеми. У мене, наприклад, із взуттям. Видали валянки. У відлигу вони намокли. Висушити ж ніде. А морози знову припікають. Розжився на кирзові чоботи. Став скидати ті валянки, а вони до ніг примерзли. Уявіть, які муки довелося терпіти. Ніг не відчував. Я це для того розказав, що багато подібних незручностей приходилося солдату долати на війні. Багатьом вони коштували життя.
У березні 44-го наш батальйон одержав наказ штурмом оволодіти німецькими позиціями, закріпитись на зайнятому плацдармі. Це сталося поблизу Тернополя.
Пішли в атаку. Німці зустріли нас кулеметним вогнем. На моїх очах падали скошені ворожими чергами товаариші. Дісталось і мені - поранило в ногу. Упав. Пролежав довго. Раптом чую німецьку мову. Ходять фріци по полю, солдатів наших добивають. І до мене черга дійшла. Підняли. Переконались, що можу з горем пополам пересуватись, в полон погнали.
Де я з тих пір тільки не був? Куди доля не закидала і яких мук не натерпівся?
Спочатку на території Польщі нас, полонених, тримали. З місця на місце переганяли. Далі - в трюми корабля повантажили. Чутка пройшла , що до Фінляндії везтимуть. У трюмі сморід, задушшя, і ми, як ті оселедці. Один на одному. Раз на день відкриють люк. Для провітрювання. Вхопиш ковток свіжого повітря і край. Багато невільників у тому пеклі не витримували, помирали. Їх зразу ж за борт. На корм рибкам. Про їжу нічого було й думати. Кинуть на таку юрбу буханець-другий, пройдуть вони по руках, на долонях лише крихти лишаються.
Був ще один епізод. Правда, це пізніше сталося. Знову повантажили нас у трюми і в море. Вивели першу партію арештантів. Ми вже знали - на розстріл. Звели затвори автоматів і раптом - відставити. Щось завадило. Що саме, і досі не знаю. Одне лише усвідомлюю: життя на волосинці трималося, і вона - витримала.
Коли війна скінчилася, до Мурманська потрапив. Туди усіх полонених з Фінляндії звозили. Казали, що нам Червоний Хрест дуже допомагав.
Лежав у госпіталі обезсилений і знекровлений. Не в змозі навіть шматка хліба до рота піднести. Товариш по ліжку опікався мною. Раз говорю йому: тіло, повір, як льодяна брила. А він притулив руку до моїх грудей і завмер: та ти ж гарячий увесь... Вижив. І на цей раз  обійшлося. Досі повірити в це не можу, але диво сталося.
Поступово оклигав. Згодом у особливий відділ викликали. Допит провели. Нічого не приховував. Як було все -  розказав. Повірили, бо через тиждень -другий додому відпустили.
Ось так для мене війна скінчилася.
Повернувся в село. Працював у колгоспі. Пільг жодних.  Адже, в полоні був. А за це тоді не дуже почитали. Важко на душі від цього було, образливо. Та що поробиш? Змирявся...Жив, працював добросовісно. А ще намагався пережите лихо забути. Та чи забував?!
Ось і зараз згадую, а на душі боляче й тривожно. Єдиного хочу, щоб ніколи на землі те страхіття не повторилося. Щоб люди завжди у мирі й злагоді жили, не відчували тривоги і страху за життя. Ми це все, переконаний, заслужили. Вистраждали.

 Микола Борщ

“Ніжинський вісник” від 6 травня 2005 року


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: