шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Тепло маминих рук

Щедра на талановитих людей лосинівська земля. Їх таланти — як невпинне буяння весни. Розквітли рукотворною красою на славу людям, на велич рідному краю. В них генетичний код працьовитих предків, невичерпна сила уяви і фантазії, невсипуща праця і старанність, краса і досконалість.
Серед тих талантів - лосинівська майстриня Олександра Іванівна Зубок. Про славну землячку повідала мені її донька — Марія Петрівна Олізар, учителька Лосинівської школи. Ось що я почув з її слів.
Олександра Іванівна народилася в селянській родині 3 червня 1937 року. З раннього дитинства не розминалася з працею. Пережила лихоліття німецької окупації, відчула на собі повоєнний голод. Важко, сутужно було жити. Але вижила, змужніла, загартувалася і тілом і духом. Де б не працювала, намагалася роботи роботу чітко і ретельно. Не терпіла легковажності і безвідповідальності. Все до ладу повинно було бути у неї зроблено і на совість. Цього правила дотримувалася, як почала працювати оператором на інкубаторній станції. На цьому стояла у рільничій бригаді колгоспу імені Фрунзе, куди перейшла на роботу. Не розминулася з відповідальністю і в дитячому садочку, доля й туди заносила на певний час. Була вимогливою до себе і підлеглих, коли завідувала цехом у райпобуткомбінаті.
Розповідаючи про свій родовід, Марія Петрівна згадує й бабусю Уляну, яка теж володіла неабиякими здібностями: вона творила кукли-мотанки. Скільки пам'ятаю своє дитинство, говорить Марія Петрівна, все воно пройшло з цими куклами. А ще доброта баби Уляни у пам'ять врізалася, її щире серце, привітність і бажання нести радість людям. Наробить, бувало, кукол і одразу ж роздарує дітям. Яке то було щастя отримати таку куклу від вмілої майстрині! А ті кукли такі кумедні, такі привабливі були! Ще й досі перед очима стоять. На жаль, ми, малі діти, згадує Марія Петрівна, тоді не цінували роботу бабусі-трудівниці, бо жодної кукли-мотанки з того часу не збереглося.
Вишивати в ті часи мусила кожна дівчина. Бо як це виходити заміж та й без рушників? Тому ця справа не стільки для насолоди була, скільки для діла потрібна.
І Олександра Іванівна не була винятком із цієї традиції. Спочатку хрестиком вишивала. Потім оволоділа новою технікою - гладдю. Втішалася своїми роботами. Отримувала від вишитого насолоду і задоволення. До вишивання її призвичаїли мама та бабуся Параска. А як свекруха, бабуся Оришка, вишивала! Не було у хаті місця, де б не висіли її рушники та картини. А одного разу не рушник, а диво створила! “Як летів орел через море, то крикнув на ввесь голос: чи важко жити на чужині без рідної землі”, - такі слова на ньому вишила. Марія Петрівна далі згадує: у бабусі Оришки внучка є. Вийшла заміж за іноземця. Одного разу приїхала в Лосинівку погостювати. Запитує Марію Петрівну:
- Не пам'ятаєте, де подівся той диво-рушник?
- У мене він, - відповіла та.
- Тож подаруйте мені. На згадку. Розумієте, не можу без нього жити там, у Нідерландах. Стоїть перед очима і все тут.
Подарувала Марія Петрівна витвір баби Оришки. Тепер, коли внучка вістку з Нідерландів подає про себе, обов'язково і про рушник згадує. Каже, що від нього не тільки для родини втіха, а й для гостей. Нідерландці, виявляється, наше мистецтво вишивки цінують і захоплюються ним. Ось така історія з диво-рушником.
Вийшовши заміж, Олександра Іванівна не тільки не полишила заняття, а ще з більшими завзяттям взялася за нього.
Будували нову хату, постійно у роботі, у вічних клопотах, турботах, оте вічне “нікольство”. А далі — діти пішли... Трьох доньок з чоловіком ростили. Та все це для улюбленої справи не ставало на заваді. Просиджувала Олександра Іванівна вечори і ночі, спрямовуючи зосереджений погляд на кожний хрестик, кожну деталь вишивки. Візерунки для вишивання складала сама. Іноді щось брала від матері. З журналу “Радянська жінка” теж запозичувала.
Вишивала Олександра Іванівна й килим. Як вважаєте, скільки років? Аж три! Уявіть, скільки сили волі і витримки було в цієї жінки?! Батько, дивлячись на старання доньки, якось скептично зауважив:”Ну і кому це треба?”. А вона не розгубилася і випалила одним духом: ”Мені, а кому ж ще? Вишию, повішу на стіну і буду любуватися”.
Марія Петрівна згадує, як Олександра Іванівна запримітила ткацький верстат, який зберігався на горищі. Цей верстат залишився у спадок від рідної баби Параски Стадник. І захотіла навчитися ткати. Разом з мамою, подругами мами почала його освоювати ... Без знань не обійтися, треба знати, як деталь до деталі приєднати. Положити основу. Верстат стояв у хаті з осені до Пасхи. Вечорами сходилися з усієї вулиці старі подруги до Зубків. Допомагали різати стрічечки з матерії, згадували свою молодість, а Олександра Іванівна ткала. І собі, і людям. Ті вечори були напрочуд незабутніми, зауважує Марія Петрівна. Стільки розповідей про минуле Лосинівки ми, тоді ще малі діти, почули. Ці розповіді настільки захоплювали мене, що пізніше я вирішила вивчитися на історика. У 1990 році закінчила Київський педінститут ім.Горького. З тих пір на педагогічній роботі.
Немає вже в живих Олександри Іванівни. Але її творчий спадок -рушники, дорожки, вишиті портрети існують. Марія Петрівна каже, що коли доторкається до маминих робіт, відчуває тепло її рук.

М.Борщ
Тепло маминих рук


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: