шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Безвісти не пропав

Миколі Ткаченку, жителю селища Лосинівка, виповнилось лише три роки, коли його батько Микола Іванович Ткаченко пішов на фронт. Усе своє життя син чекав зустрічі з рідною людиною. І ось через 64 роки з моменту загибелі батька він зустрів його ...
В сотнях лихоліть, які принесла та війна майже в кожну родину, - говорить Микола Миколайович, - на зарубка і на долі мого батька Миколи Івановича Ткаченка. Пішов він на фронт 18-ти річним, тільки-но вступившим в доросле життя. Сповнений юнацького завзяття, патріотичного пориву, віри в швидку перемогу, в геройське повернення додому.
Не судилося. У ту вистраждану, довгоочікувану перемогу над лютим ворогом Батьківщини, не задумуючись, уклав свою молодість.
Скільки  пам'ятаю себе, все життя чекав на зустріч з батьком. Особливо гострим це почуття було в дитинстві. Закінчилась війна, гарячого літа 1945-го поверталися солдати з війни, а нам навіть похоронки не прийшло: пропав безвісти Микола Ткаченко з Яхнівки. Мені було 3 роки, коли буяла весна Перемоги, і в цій всенародній радості повернення чоловіків  до рідних  домівок  були чорні прогалини «похоронок», або зовсім безнадійного розпачу: «пропав безвісти».
Пропахлі фронтовими шляхами гімнастерки з орденами і медалями, засмаглі загрубілі обличчя під вицвілими пілотками з червоними зірками. В одного з них я й запитав: «Дядю, а Ви не бачили  мого батька?» Підхопив солдат мене дужими руками, наче в саме серце пильно заглянув, зрозумів усе. За вдаваною суворістю намагався сховати пекучий жаль і співчуття: «Ні, не бачив. Але ти кріпись і чекай, він обов'язково повернеться», - простодушно відповів солдат.
І я чекав з того самого моменту, не втрачав надії.
На жаль, не так, і не там, де малювали її дитячі мрії, відбулась ця зустріч. Важко було втриматись від сліз, коли через 64 роки з моменту його загибелі із сумом вдивлявся в рідні слова «Ткаченко Микола Іванович» на одній із 30 мармурових плит меморіалу Пам'яті в білоруському селі Чирковичі.
На побачення з батьком ми вирушили рано-рано, ще затемно 9-го Травня.
Не спалося звечора, тривога огорнула душу, важким каменем гупало серце. Хвилювання  зростало по мірі наближення до державного кордону. Тут, на межі Чернігівської та Гомельської областей, світанок солов'їної ночі був однаковий з обох берегів. І цей березовий гай безо всякого поділу і розриву білокоро сяяв по обидва боки, дзвінокою луною підтримуючи лісових співаків. А поруч вирує автотраса на Бобруйськ, гулом машин нагадуючи гурткіт війни, у такт розбурханим почуттям...
Такі ж білокорі красуні обступили скорбною вартою і солдатське кладовище в селі Чирковичі. 30 мармурових плит, по 100 прізвищ на кожній. Склали крила тут тисячі і тисячі, серед яких багато наших земляків з Ніжинщини.
У цих місцях фактично розпочався наступ радянських військ під командуванням маршала К.К.Рокосовського операцією «Багратіон». Фашисти надіялись на тривалу оборону, бо вдало зайняли панівні висоти серед болотистої місцевості. Як обійти ворога - підказали самі солдати. На болотах проклали гаті для техніки, обладнали взуття плетеними з дерева лижами. Природна кмітливість, карабін із штиком та дві пляшки із запальною сумішшю - отака екіпіровка, помножена на відвагу, дозволила розбити на голову озброєних до зубів німців. Про це розповідали директор місцевого музею, ті, хто вижив у тому пеклі, старожили-білоруси.
Схвилювали торжества, які розпочалися о 9 ранку на меморіалі Пам'яті. На мітинг- реквієм зібралося чимало люду,  серед них і ті, хто проводжав бійців- червоноармійців у легенду, комсомольці, піонери, місцеві активісти, ветерани. В гості до загиблих рідних, як і ми, приїхали родичі з багатьох точок колишнього СРСР.
Прапор піонерської організації  ім.В.Котика внесли під звуки сурми і барабанів. У цій урочистій обстановці школярів приймали в піонери. Право пов'язати червоний галстук надали і мені. Я бачив серйозні, сповнені відповідальності  очі дітей, і наче на мить повернувся у своє минуле: піонерське, комсомольське, в романтику, яка вела все життя . І День Перемоги тут справжній, як і в нас колись. Бо тепер ми вишукуємо якихось інших героїв-захисників України, а тих, хто віддав своє життя за майбутнє, як мій батько, нарікаємо окупантами. Музей «совєцької окупації» створено вже і в Києві. Після мітингу ми направилися в місцевий музей. Відразу впало в очі: гарне відремонтоване приміщення, дбайливо, з любов'ю виконані експонати, синівською вдячністю батькам віє звідусіль. І тут, слухаючи ветеранів, мимоволі подумалось: добротність, охайність, порядність відчувались у всьому, що ми бачили після перетину україно-білоруського кордону. Численні будови височать у Гомелі, через який ми проїздили, ліс будівельних баштових кранів відтінював євростиль забудов. Охайне село Чирковичі, зі світлими красивими будинками, асфальтовані вулиці. Вирізняються нарядністю школа, музей, фельдшерсько-акушерський пункт, стадіон, контора колгоспу. Мов намальовані сяють білими стінами приміщення ферм, поруч пасуться численні стада корів. Не бачили й клаптика незораної та незасіяної землі. Проводиться генеральна реконструкція села: виробництва, житла, музею. Агромістечко матиме благоустроєні сучасні квартири, будинок культури, всю інфраструктуру послуг. Недарма в Чирковичі  іде багато молоді, повертається зміна батькам  на рідну землю, густо политу кров'ю батьків і дідів, представників братніх народів  могутнього СРСР, який тільки й міг зламати хребтину озвірілому фашизму. Білорусь завжди була нам братньою, а після сьогодні вона стала ще ріднішою і ближчою, бо тут могили наших батьків, наших земляків. Наша біль і наша пам'ять, куди немов би на крилах летів на побачення і пораду.
До речі, могилу батька, куди я приїхав вперше, допомогли знайти місцеві піонери-слідопити, виконуючи свій патріотичний обов'язок  перед загиблими за їхній край. Не без  їхньої турботи у Книзі пам'яті України з'явився запис: «Ткаченко Микола Іванович, 1923 р.н. с. Яхнівка, українець, рядовий. Проходив службу в 110 гв. сп. 38 гв.сд. Загинув 20.12.1943 р. Захований в с.Чирковичі, Світлогірський район, Гомельської області".
Не передати хвилюючого моменту, коли в музеї взнали, що ми з України. Ветерани війни, прості сільські трудівники радісно тиснули нам руки, обнімали, знаходили найтепліші слова. Просили зберегти братську дружбу, не руйнувати у відносинах того, за що віддано мільйони життів.
З просвітленою печаллю у душах повертались ми з Білорусі. З білорусами ми сябри назавжди. Наші мертві, немов вартові спокою, не дадуть нам забуття.

2006 рік


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: