шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

Кривава бійня по-лосинівськи (рік 1918-й)

В історії Лосинівки є один  факт, який, образно кажучи, не можна оповісти  без валідолу. У ньому класова  боротьба  набрала такого розмаху і трагічного змісту, що середньовічна інквізиція може відпочивати.
Тому  одразу  ж  хочу  попередити  читача: той, хто має  слабку  нервову систему, сердечників, гіпертоніків,  а тим більше дітей, читати даний матеріал не рекомендую.
Розповідь почну з  кінцівки даної історії.
У травні 1929 року у Ніжині відбувся суд над  лосинівськими  членами так званої «смертної колегії». Перед судом пройшли свідки, які розкрили жахливі картини вбивств та катувань. У кожного з них під ударами шаблі Боровика і нагаїв Петрика та інших катів загинув хтось із близьких. Вирок суду був справедливим - смертна кара.
Ніжинська газета «Нове село» по живих слідах судебного процесу писала: «Ця мізерна купка була представниками тієї активної частини контрреволюції, яка намагалася встановити гетьманську владу на Україні, запродаючи український трудящий люд на поталу іноземного капіталу».
Так, власне, що ж сталося у Лосинівці у 1918 році? Що це  за «смертна колегія»? Про яких запроданців  йшлася  мова  в повідомленні газети і чи справедливим був  вирок, що чекав на вбивць?
Але про все це по порядку.
Після Першого Всеукраїнського з'їзду рад, що відбувся у Харкові у грудні 1917року, Україну визнано федеративною частиною Російської республіки, а Центральну Раду оголошено поза законом. Україну також оголошено Республікою Рад і обрано радянський уряд - Народний Секретаріат. Для підтримки цієї акції з Росії в Україну прибувають війська, які починають війну проти Центральної Ради, поступово захоплюючи українські міста.
22 листопада 1917 року червоноармійський загін ввійшов і до Ніжина. В місті встановлюється радянська влада, створюється повітовий ревком.
Бідняки  Ніжинського повіту підтримало більшовиків. У селах виникають ревкоми, які беруть владу до своїх рук і, відповідно до Декрету про землю, конфіскують поміщицькі угіддя і розподіляють їх між собою. На Чернігівщині, до речі, підлягало конфіскації 1859 тисяч десятин поміщицьких, монастирських і церковних земель.
Лосинівські бідаки  теж не стояли осторонь тих доленосних подій. Прагнучи нарешті звільнитися від соціальної несправедливості  та землевласницького визиску, почали ділити землі заможних власників між безземельними й малоземельними селянами. Та це тривало недовго. 5 березня 1918 року у Ніжин увійшли німецькі війська і, щоб встановити належний порядок, вдалися до термінових дій.
Німецький комендант Ніжинського повіту барон фон Россінг наказав:
«Все  пограбоване майно, як то худобу, коні і сільськогосподарське знаряддя, а також  меблі і інше підлягає поверненню попереднім власникам, так як це крадене майно».
Лосинівські заможні селяни підтримали нову владу. Адже ця влада несла для них порятунок. Та не визнали її селяни. Багато з них таємно залишали Лосинівку і поповнювали повстанські загони, що створювалися для боротьби  з окупантами.
29 квітня 1918 року  до влади в Україні прийшов  Павло Скоропадський. У Київському оперному театрі він оголосив себе гетьманом із правами диктатора, а державу - Українською державою на основах приватної власності.
Серед присутніх на цьому зібранні  були й представники лосинівських заможних селян: Павло Гавриш, Дмитро Петрик, Федір Орел. Вони вже тоді знали, що новообраний гетьман оператиметься на німецьку окупаційну владу і дозволить  «походи справедливості » (відбирати при допомозі німців і гетьманців у селян майно, забране у них у 1917 році). І ця новина була для них ніби наказом від влади  -  постріляти бунтарів. А ще з’явилося  усвідомлення, що за це нічого не буде. Тому  й вирішили  зіграти на випередження.        
Повернувшись додому, одразу заходилися мститися голоті  за той страх, який пережили при більшовиках. Утворивши  т.з. «смертну колегію» (вдумайтесь тільки у саму назву стихійного органу!!!), почали виносити біднякам і родичам червоних партизанів смертельні вироки і тут же, на місці, їх виконували.
Тепер про сам процес розправ.
Сільські землевласники організовано   зібралися на свій  кривавий схід. Несли свою зброю – одвічні рушниці, важкі іржаві обухи, вила,  дрючки. На схід скликали всю «мужицьку плоть», а хто не прийде, того чекала смерть. Жінки виряджали своїх чоловіків з плачем, з голосінням, як на той світ. Хто знає, що буде?
Катом був фельдфебель царської армії Боровик. Звідки  цього люципера занесла нечиста в Лосинівку – невідомо. Але факт лишається фактом. Однорука садюга (лівої руки в нього не було) «творчо» вершила вирок лосинівцям. Він тремтів від задоволення, сходив потами від «благородної» втоми і знову й знову брався за зброю. Завитий в серпанок білий дим  клубочився над трупами убієнних. Нещасні хиталися від ран і божевільним оком шукали страшної розгадки на сірих  обличчях  катів, що живим муром нахилися з обох боків.  Коли  катюзі- фельдфебелю набридало розстрілювати, брав у праву руку шаблю і рубав нею.У тих холодних очах нелюдів  не було розгадки і не було надії. Тоді звірячий жах піднімав уцілілих на ноги, і вони кидалися тікати наосліп, сходячи кров’ю, що стікала на землю. Їх наздоганяли, били колами, добивали вилами.
Не сидів без діла й інший член Спілки хліборобів – Дмитро  Петрик. Він ненавидів бідняків, бо в нього відібрали землі, засіяні тютюном. Коли чергова жертва під ударами його нагайки прохала води, він, знущаючись, казав: « Пий кров, це сік з тютюну». Той же Петрик забрав у вдови клаптик землі, який був засіяний просом. Жорстоко бив її і топтав чобітьми. Його захоплювало переможне бажання зробити шкоду нещасній, втоптати її тіло в землю і знищити.
Не відставали від названих катюг й інші «вершителі соціальної справедливості». Вони викидали з юрби  чергову  скуйовджену постать наступного претендента на смерть.
-Йди…йди… ось він..ось тут. Не поможе.
-Бий  його…Бий…
Очі  нещасних спинялися на рушницях, вилах, сокирах і купці нелюдів, які стояли напоготові.
І знову кривавим шляхом тягли тіла вбитих  в калюжу.
Пожовклі від часу архівні документи зберегли імена  жертв тієї розправи.Ось вони: Лаврінець, Гавриш Петро, Парубець, Бредень, Кобинський, три брати Карпенки, Мезгу, Кумпан, Кулинко, Шикло, Марченко, Андріяш. Список можна продовжити...
Калюжі крові і темний непроглядний морік опустився над містечком.
Вчитуючись в скупі дані історичних джерел про ту подію, виникає природнє подивування: це ж скільки потрібно було мати зла, ненависті, презирства і озлобленості, щоб ось так порахуватися  зі своїми одноплемінниками?  Як з таким тягарем на душі можна було жити рештку життя? І як після такого можна було дивитися людям в очі?
Але, судячи по стрімкому розгортанню присуду дияволів, цими  питаннями  ніхто з них не переймався. Катами  керувала одна єдина ціль: помститися так, щоб  ні в кого більше  навіть думки  не спадало зазіхатися  на їхню власність.
Сучасні історики, даючи оцінку гетьманування Павла Скоропадського, зауважують, що він за сім з половиною місяці, відведених йому історією, зробив надзвичайно багато для розбудови саме Української держави. Цікаво, чи науковці враховують  його  внесок  і у «розбудову» Лосинівки?
 
                                                                                           Федір Сверіпа
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: