шаблоны для dle, uaBIG.com - инструменты для вашего сайта

Популярні новини

І з долею ніколи не лукавив

Завітавши чергового разу до Лосинівки, зустрівся з селищним головою Миколою Ткаченком. Розговорилися про життя-буття. Помітивши, що мій погляд привернув увагу стенд «Вони прикрашають селище», Микола Миколайович сказав:
-Всі вони — шановані у нас люди. Про кожного можна писати романи.
-Боюсь, не здужаю по роману. А по новелі обіцяю. До кого з них найближче йти? - жартую.
Як живе людина? Не існує за принципом: «Моя хата з краю...», а саме йде життєвою дорогою, задаючи тон іншим. Життя Івана Давиденка — яскравий приклад тому.
Свого часу в Галиці топтали ряст Іван Васильович та Феодосія Кирилівна Давиденки — батьки Івана. Піднімали на ноги трьох своїх спільних хлопців та Гната — сина Феодосії від першого чоловіка, який не повернувся з першої світової війни.
Підростали сини, набиралися сил, ставали на крило. Ось вже пішов трудитися Сашко. Ось закінчив 8 класів Іван. Війна перекреслила всі сподівання.
Два окупаційні роки в біографії Івана Давиденка — найчорніші. Чого тільки не випробував: голод та холод, образи та знущання. Але прийшов вересень 1943 року. П'ятнадцятого числа у селі знову замайорів радянський прапор, а шістнадцятого — Іван став бійцем армії-визволительки. Маючи восьмирічну освіту, його напрявляють на курси молодших командирів. Чотири місяці навчання і на плечах погони молодшого сержанта. Дальші маршова рота і фронт.
Після прориву блокади Ленінграда радянські війська зосереджували на цьому напрямку сили для подальшого наступу. Молодший сержант Іван Давиденко, корегуючи вогонь своєї 122-міліметрової гаубичної батареї, завжди був на передньому краї. Смерть поруч ходила щодня, а біля маленького містечка Ауце (Латвія) вона навіть доторкнулася до бійця своєю костлявою рукою — солдат отримав поранення у праве плече та долоню. Два місяці лікування. Наказ про нагороду медаллю «За відвагу». І знову фронт. Тепер він нищить ворога у піхоті. Страх перед смертю переборювало бажання перемогти. Вперед — і тільки вперед!
День Перемоги Іван зустрів у Румунії. Та ще п'ять раз весну змінювало літо, поки мати дочекалася сина. Тільки у 1950 році повернувся до рідної домівки солдат.
Вистоявши і переборовши, хотілося жити. Жити за себе й за того хлопця. Іван йде вчитися до Чернігівського торгово-кооперативної школи на бухгалтера відділення, яку закінчує з відзнакою. Далі робота. Рівчак-Степанівське сільпо, потім — Данинське. Знову навчання і знову праця. З 1974 року Іван Давиденко трудиться у господарстві Івана Федоровича Мороза, а коли настав час іти на пенсію, не змирився з роками чоловік — продовжував працювати.
П'ятдесят три роки — такий трудовий стаж цієї людини. За солідний досвід та за відкрите серце поважають Івана Івановича в Лосинівці.
П'яте скликання обирають його головою постійної комісії з питань бюджету, комунальної власності та соціально-економічного розвитку селища.
Дві школи та дитсадок, Будинок культури, ФАП та пожежна частина, кладовище, паркани, дороги не залишаються поза увагою Івана Давиденка. Хвилює чоловіка надходження податків до бюджету селищної ради, раціональне використання коштів. Консультує, радить, пропонує.
Все гаразд у Івана Давиденка і в сімейному колі. Ставши на рушник з Ганною Петрівною у 1958 році, йдуть вони по життєвій дорозі й понині. Разом виховували чотирьох дітей (всі мають вищу освіту), разом доглядають домашнє господарство. Адже як у селі проживеш без нього? Корівка, порося, кури, котик та два песики і сьогодні не дають цим літнім вже людям сидіти, склавши руки.
Прощаючись зі мною, Іван Іванович просив:
-Ви про мене багато не пишіть: вчився, воював, працював.
Ну що ж, скромність — це одна із рис характеру, яка завжди прикрашає людину. Та все написане мною — то віхи біографії Івана Івановича Давиденка. Віхи його долі, з якою він ніколи не лукавив. Здається, вона з ним — також.

О. Василенко
« Ніжинський вісник» 22.11.2003 рік


Адреса закладу:

вул. Воровського, 28
смт. Лосинівка
Ніжинського району
Чернігівської області
16663
тел. (04631) 6-12-95

Ми в соц. мережах:

Інформери: